«Тіні забутих предків» - на театральній сцені. Інтерв’ю з режисеркою Ольгою Турутею - Прасоловою

«Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

Вистава «Тіні забутих предків» Ольги Туруті-Прасолової – спроба переосмислити класичну історію, надати їй сучасного звучання. Режисерка розповіла редакції «Реприза» про роботу над виставою, своє бачення «Тіней…» та любов до української класики.

 

Коли прийшла ідея

Коли виникає ідея та вимагає термінового втілення - її варто втілювати. Якщо не зробиш ти, цю ідею спіймає хтось інший. Я дійсно вірю в те, що думки матеріальні.  Коли мені в голову вперше прийшла ідея поставити «Тіні забутих предків», я побачила виставку в Мистецькому Арсеналі (виставка, присвячена фільму Параджанова «Тіні забутих предків», відбулася навесні). І подумала, що я на правильному шляху.

Про українську класику

Зараз ми ніби заново починаємо вивчати українську літературу, ніби заново відкриваємо для себе місце, в якому живемо. Я завжди знала, що живу в Україні. Моя бабуся, всі мої родичі, друзі – ми всі завжди спілкувалися українською мовою. В мене вдома була світова література українською мовою, і, звісно, українська література - мені заново її вивчати не треба. Мені хочеться її розказати, поділитися, тому що, наприклад, багато хто не читав, багато хто не знає, що в нас є неймовірна кількість гарних творів, які варто перечитувати. Українська культура  не така одноманітна, як зараз показують - вишиванка, писанка, віночок тощо. Це щось набагато глибше. Є особливості побудови української душі, є щось, що відрізняє нас від інших культур. Я подумала, що «Тіні забутих предків» - це саме той твір, де можна показати українську душу, показати, як ми мислимо, як ми любимо, наскільки ми пристрасні, наскільки ми інколи фаталістичні.

Про містику «Тіней…»

Я можу точно сказати, що все, що я читала у Коцюбинського, я розумію. Я народилась і жила в степу, в Одеській області, де немає лісів, немає гір, але такої містичності, як у моєму селі, та особливих «лякалок», якими нас лякали, – їх більше ніде немає. І ті відчуття, коли ти йдеш вночі по вулиці, закінчується село, і починається степ, і постійно дує вітер з моря… Це розуміння того, що ти є один серед величезного простору, і ти розумієш, що дуже маленький, що дуже незначний. Тобто, я не можу сказати, що коли я читала «Тіні..», то не розуміла, про що це. Це так само близько до мене, відчувається будь-де  – це можуть бути гори, може бути море, може бути степ, ще щось. Тобто, коли ти з природою сам на сам і дуже десь далеко від міста – ти це відчуєш.

 

Відмова від стереотипів

Одразу, коли говориш про «Тіні…», з’являється картинка гір, трембіт, Карпат, і я подумала, що саме це буде очікувати глядач і саме це я не хочу йому давати. Бо навіть за правилами режисури: найперше, що приходить на думку, треба відкинути. Ця думка на поверхні лежить, тому потрібно копнути трохи глибше, щоб зрозуміти, про що цей твір. Він не про гуцулів, не про Карпати, а про те, яким величним та фатальним може бути кохання, до чого воно може привести… Я не бачу конкретної прив’язки цієї історії до Карпат. Але це моя режисерська думка. Я маю на це право, тому що я режисер. Хоча стосовно всього іншого – я йшла за текстом Коцюбинського. Мені було цікаво саме нічого не змінювати, не додавати. Єдине, що я додала - це розвинутий образ мами. І ще хотіла закцентувати, що в Коцюбинського, там, в «Тінях..», є коротесенька історія творення світу. Цей опис дуже цікавий, і, на жаль, ті, хто читає твір, не звертають на це уваги. Тому в нас буде така невеличка історія творення світу, саме по-гуцульскому, як вони це розуміють.

 

Міфічний світ як дійова особа

Окрема дійова особа - це міфічний світ, який виступає фоном цієї історії. У нас у виставі є такі створіння – нявки.  Я б не давала їм оцінку щодо того, гарні вони чи погані, злі вони чи добрі, тому що це залежить все ж таки від нас. Коли Іван іде на полонину, вони його заманюють у річку, в провалля, лякають. Але для них це просто гра. І хтось проходить цю гру без перешкод, а хтось не проходить – падає в цю річку, в провалля. Це так само, як доля з нами грає: ми ходимо по вулиці і не знаємо, що буде за наступним поворотом… Існує чи не існує насправді  цей  міфічний світ –я думаю, кожен сам для себе зробить висновок.

Усе починалось із музики

Як я мислю і як працюю – в мене все починається з музики, завжди. І от я слухала трек одного дуже гарного композитора і просто почала уявляти картинки, тобто фактично я уявляла вже шматки вистави, як би я це зробила. Тож спочатку з’явилась музика, це була не українська музика, просто фон, на який гарно лягала вся ця історія. І тому я вирішила, що мені не хочеться робити обрядову виставу, наповнену українськими піснями, хоча вони там будуть. Є декілька музичних композицій, що виконуються акапела, але вся інша музика написана Сергієм Савенком конкретно для цієї вистави, і я не можу сказати, що це осучаснена українська музика.

 

Про акторів

Підбір акторів – це завжди непроста справа, тому що треба, щоб склався гарний тандем між ними. Вистава інтимна, мені дуже важливий цей мікроклімат, тому я взяла акторів, які між собою спрацювались. Більше того, мені хотілося зняти стереотипне бачення стосовно них. Наприклад, ніхто не сподівався, що я візьму Антона Андрющенка на Івана, тому що він абсолютно не Іван… Мені було цікаво, що в нього нетипова українська зовнішність, і ніхто б не сказав, що він звідти, з Карпат. Але ми говоримо перш за все про переживання, і зовнішність не має такого великого значення. Так само Марічка. У неї коротке волосся, вона має татуювання – мені навпаки все це подобається, тому що це більше прив’язує нас до того, що це можливо могло статися зі мною. Схожі ми на Марічку чи не схожі, ми всі закохуємось, любимо щиро чи страждаємо через те, що нас покинули.

Гра із простором

Мені хотілося створити абсолютно чистий простір. Можливо, це навіть є мій стиль, бо я дивлюсь на свою минулу виставу, і там так само простір, який ти можеш заповнити чимось своїм. У минулій виставі події відбуваються у селі, і мені не хотілось показувати якесь конкретне село – нехай  кожен вигадає своє. У нас є такий елемент – одна, власне, декорація – це річка. Річка як символ того, що життя тече, і того, що воно тече постійно, незалежно від того, що хтось іде з цього життя, хтось народжується. Тобто все відбувається на березі річки. У нас прості декорації, простір може перебудовуватися: то це берег річки, то це ліжко, потім це столик, потім це ще щось. Цікаво гратися з простором, який нічим не захаращений. Коли в тебе є уява, ти будь-який предмет можеш перетворити на що завгодно.

 

Про костюми та бартки

В нас є єдина вишивка – на весільному рушнику. Та бартки, сокирки гуцульські, вони дуже гарні, ми багато чого з ними придумали. Я їх навмисне зробила від початку наполовину червоними, тобто вони вже в крові. Костюми – це просто сорочки та штани, але коли вже є сокира і є пояс, з’являється якийсь образ, дуже яскравий,  і ти можеш домалювати, що там ще є. Мені подобається, що глядач може сам собі додумати, це більш цікаво.

 

Дія у виставі

Дуже багато текстових сцен, що прописані Коцюбинським, ми показуємо через певні дії. Я намагаюсь зробити це небуквально. Наприклад, мені захотілося розвинути образ матері, тому що це дуже цікаво – спостерігати життя людини через те, як сприймає це життя її близька людина, тато або мама, хтось із родичів. Усе, що відбувається з нами, батьки переживають вдесятеро сильніше. Через маму дуже цікаво показувати, що відбувається з Іваном, всі його страждання дуже яскраво читаються саме через ставлення матері в цей момент. У виставі з’являється мама, і все починається з неї. Наше життя починається з життя нашої матері, й у виставі за 7 хвилин показується все її життя. Ось вона молода, вона при надії, вона з маленьким Іваном на руках, вона з Іваном, який виріс. Кожну таку зміну стану дуже цікаво спостерігати в такому короткому хронологічному проміжку – всього 7 хвилин. Або написано у Коцюбинського – він одружився з Палагною, вони ґаздували. А як це відбувалося, як вони жили разом? Іван пережив страшну трагедію, таку драму в своєму житті, він лишається спустошеним і вже не готовий до того, щоб любити іншу жінку. Мені було цікаво досліджувати все це, тому що в творі є багато того, що цікаво і сучасній людині.

 

«Художник завжди малює себе»

У кожній моїй роботі відбувається якесь дослідження мене. Те, що виходить на поверхню, те, що глядач зчитує найпершим, те і є основним питанням, яке я ставлю собі. Коли змінюються якісь мої обставини – в роботі починаються теж якісь зміни. Минула моя робота («Ножі в курках») була боротьбою з буденністю. Я просиділа в декретній відпустці і зрозуміла, що буденність - це навіть якщо маєш етюдник, навіть якщо ти інколи пишеш картини, навіть якщо в тебе творча робота. Побут затягує неймовірно швидко і неймовірно потужно, потім  важко з нього вийти. В мене там буквально було - «вбити в собі курку», тому що всі ми кури, всі дуже примітивні, ми їмо, спимо, розмножуємося, це, власне, все, що треба. Але людині треба набагато більше, ніж просто поїсти і поспати. Я якраз тоді вийшла з декретної відпустки, і мені хотілося творити, робити…а треба було просто мити посуд. Це боротьба з побутом – вона вийшла на перший план. Що вийде в цій роботі – для мене це є такою трошки загадкою… «Світ – як казка…цікава і страшна». Це оті нявки, що з тобою грають. Залежить від того, як сприймаєш світ - як казку, в якій цікаво чи в якій страшно. Якщо ти йдеш – ти постійно зустрічаєш перешкоди, якщо ти рухаєшся –  ти постійно зустрічаєш перешкоди, і лише від тебе залежить, чи ти будеш у це все грати, сприймати, страждати чи ти підеш далі.

 

Фотографії-ескізи надані Ольгою Турутею – Прасоловою.

Авторка: Людмила Галичина