Сашко Положинський: «Якщо ми самі не почнемо змінювати своє життя на краще, то ніхто його не змінить»

«Тартак» - один із небагатьох гуртів, музика якого звучить органічно як у радіоефірі, так і зі сцени. Перед концертом, присвяченому вісімнадцятиріччю гурту, незмінний лідер колективу, Сашко Положинський, розповів про нові пісні, улюблені книжки та ідеального українця.

 

 

 

 

 

Дастін Хофман колись сказав: «Я став актором випадково. Просто проспав можливість бути кимось іншим». Сцена – це Ваше покликання чи випадковість?
Можна сказати, що я став професійним артистом випадково, У певний момент мені пощастило: моя натура привела мене в професію, і те, що я любив робити у власне своє задоволення і задоволення інших людей, стало ще й джерелом для існування, головною справою життя; тим, що визначає мій життєвий рух, життєву позицію впродовж уже багатьох років.

 

Якщо б Ви мали можливість потрапити у 96 рік, яку б пораду дали собі на початку творчого шляху?
Мабуть, не варто було б мені лізти у 96, тому що тоді усе робилося дуже класно, дуже правильно, хоч і авантюрно. І робилося так не тому, що усвідомлювалося, а просто так складалися обставини. І мій візит міг би лише зіпсувати рух подій, сприятливий для мене і «Тартака». Усе могло піти зовсім не тим шляхом. Я б краще скокнув на початок літа 97го або у 98й рік. Можливо, у якийсь із наступних років. Тоді я би дав собі кілька професійних порад не творчого характеру - у творчості я, в принципі, робив усе правильно, і вважаю, що ми і досі усе робимо вірно, – скоріше організаційного. Я би порадив більше вірити у свої сили, не робити одних речей і робити інші. І, можливо, був би сенс переконати нашого клавішника Андрія, що йому від початку треба ставати по сумісництву директором команди. Він все-таки більше переймається «Тартаком» і більше його любить, ніж усі наші адміністратори, хоча усі вони нас любили і дуже про нас піклувалися. Проте вони не жили «Тартаком» так сильно, як живе ним Андрій. І можливо, як менеджер, він не в усьому виконує свої функції на 100% грамотно і ефективно, але робить це з величезною любов’ю до справи, до «Тартака», до нашої музики, до наших прихильників.

 

Які зміни відбулися у колективі, у виборі тем для написання пісень, у стилі виконання протягом 18 років?
Не можна сказати, що на нас впливає наш вік. Час не стоїть на місці, ми експериментуємо, щось відкриваємо для себе, від чогось відмовляємось. Що стосується нових пісень, то всі вони доволі серйозні, навіть сумні, та цей сум не безоглядний, не депресивний; цей сум або злий, або оптимістичний, але, у будь-якому випадку, він скерований на майбутнє; цей сум не примушує людей опускати руки, сумувати, проливати сльози - якщо хтось і пустить сльозу, то тільки для того, щоб пройти внутрішнє очищення, щоб згадати про втрачених людей і віддати їм данину пошани, але ні в якому разі це не крик, що «всьо пропало».

 

Нещодавно «Тартак» завершив запис пісні «Косар» на вірш Тараса Шевченка. Чи важко було працювати з текстом класика?
З Шевченком у нас довга і складна історія. Упродовж багатьох років існування «Тартака» періодично з’являлися пропозиції, запрошення, прохання створити пісню на слова Тараса Григоровича. Нам це не вдавалося, тому що, по-перше, мені складно працювати не зі своїми текстами, по-друге, проблемно працювати з поезією. Одна справа – коли тобі пишуть текст пісні, а інша – коли пишуть вірш, і тобі треба цей вірш покласти на музику. Ми робили спроби, вони всі були недолугими, притягнутими за вуха. Нам не хотілося виносити це на загальний розсуд лише для того, аби потрапити у концерт, заробити собі плюси, бонуси.

 

Так сталося, що Сергій Проскурня, відомий український режисер, вигадав проект, що має назву «Шевченко проРок» (у слові пророк акцент робиться на частинці «рок»), і збирає для нього українських рок-виконавців, які виконають пісні на слова Тараса Григоровича. І Сергій мене взяв за горлянку: «Сашко! Я хочу, щоб «Тартак» взяв участь у цьому проекті». Не знаю, чи так зорі стали, чи то він нас запрограмував, чи щось відчував, але я дав йому обіцянку окрему нашу творчу репетицію присвятити спробі зробити пісню.

 

Ми зібралися на домашній студії Антона, нашого гітариста, і хлопці просто перебирали в комп’ютері якісь музичні заготовки, а я в цей час гортав «Кобзаря», шукав текст. Який текст? Цей надто архаїчний, цей надто театралізований, цей не дуже лягає на пісню, цей трішки складний по ритміці і формі, той завеликий, той замалий, тут зміст розтягнутий на цілу поему, не вибереш на одну пісню фрагмент. І от гортаю, гортаю, гортаю – і так співпало, що, коли вони дійшли до потрібної музики, я дійшов до потрібного тексту. Зійшлися зорі, як то кажуть. А ну чекайте, чекайте… А ну спробуйте… Пішло. І так від цієї відправної точки набудувалася ціла пісня.

 

Щодо улюблених книг, хто є Вашим літературним натхненником і кого читаєте найбільше?
Багато читаю різного. Не можу сказати, що люблю усе.

 

Книга, яку повсякчасно згадую, – «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» Владислава Івченка. Якщо ви не читали, то рекомендую. Ця книжка дуже позитивна по своїй суті. Вона цікава, легко читається, не навантажує, а відволікає від сумних і важких думок, доволі іронічна. Сюжет книги виглядає як правдива історія, але раптом з’являються якісь елементи фентезі, вигадані іншими авторами персонажі. Кілька разів згадується Шерлок Холмс – про нього йде мова, як про історичну особу. Згадується Ісак Бабель, але в доволі іронічному контексті. Ну і що найголовніше – ця книга про ідеального українця. Чоловік. Сильний, розумний, гарний, подобається жінкам, він дуже сучасний, володіє передовими знаннями, технологіями, але при цьому тісно пов’язаний з істинно українським, прадавнім, архаїчним. Розмовляє українською мовою, має свій хутір, совок-ставок, млинок. І усе так класно подається, що хочеться, аби про це знали всі! Твір насправді залишає по собі дуже позитивні емоції. І усі люди, яким я, або давав почитати свою книгу, або дарував, або просто рекомендував, казали: «Дякую тобі, Сашко! Дуже класно».

 

З того, що я перечитував у цьому році, знову згадується Валерій Шевчук. Не усе однаково легко читається, але усе однаково глибоке за змістом, цікаве за формою. Інколи, читаючи Валерія Шевчука, я вже бачу, як з цього можна зробити кіно чи серіал. Останнє, що я прочитав, - це «Роман юрби».

 

Також перечитував черговий раз Уласа Самчука і знову переконався, що, мабуть, він – один з найулюбленіших українських письменників взагалі, ХХ століття – особливо. У нас є волинська спорідненість, він сам волиняка, як і я. Улас Самчук багато пише про Волинь, більшість подій його книжок відбувається там, і тому мені це все особливо рідне та зрозуміле. У творах дуже багато глибинного змісту, його, можливо, не одразу видно на поверхні, і деякі речі я для себе відкриваю, перечитуючи вдруге, втретє. Книжки містять факти історичні, але що особливо боляче – написане про Україну минулого століття має аналогію з тим, що відбувається в Україні зараз. І це, з одного боку, дуже вражає, а з іншого – стає дуже прикро: час іде, люди, умови змінюються, а у нас усе по колу, одне й те саме.

 

Новорічні свята – це час для побажань на майбутнє…
Дуже хочеться, щоб українці нарешті почали любити себе і одне одного, розуміти, слухати, і, найголовніше, щоб українці нарешті зрозуміли, що правда ховається в нас самих. Ми не можемо розраховувати на когось іншого; що хтось до нас прийде, і зробить добре. Якщо ми хочемо, щоб нам було добре, то тільки ми самі у цьому зацікавлені. Ніякі сусіди, міжнародні організації, впливові інституції, лідери світового розвитку – ніхто не зацікавлений у тому, щоб Україна була такою, аби нам з вами жилося в кайф. Нікому це не потрібно, крім нас самих. І тому, якщо ми хочемо, щоб нам було добре, то ми не маємо розраховувати ні на Росію, ні на Європу, ні на Америку, ні на Китай з Сінгапуром – ні на кого, окрім самих себе. Якщо ми самі не почнемо змінювати своє життя на краще, то ніхто його не змінить. Нам можуть допомогти, підказати, зробити це по дружбі, але підтримуючи власні інтереси, корисливі у тому числі; але усі, хто хоче нам надати допомогу, мають побачити, що ми самі собі готові допомогти. 

 

 

Автор: Марина Костенко, Кристина Пашкіна

Фото: Кристина Пашкіна